Монстрогаз України. Споживачі заплатять за ще одну енергетичну «реформу»?

Кому вигідні «мережеві позови»

20 березня Генеральна прокуратура звернулася до господарського суду Києва із п’ятьма однотипними позовами. Їх подано проти компаній «Волиньгаз», «Рівнегаз», «Львівгаз», «Харківгаз» та «Полтавагаз». Позов до «Волиньгазу» прийнято до розгляду, підготовче засідання відбудеться уже 25 квітня.

У позовних заявах зазначено, що газорозподільні мережі мають бути передані цим п’ятьом компаніям на умовах платної оренди. Причиною позову в Генпрокуратурі вважають порушення в ухваленні Постанови Кабінету міністрів від 20.08.2012 №770 «Про деякі питання використання державного майна для забезпечення розподілу природного газу». На думку прокурора, постанова не підлягала виконанню, а договір господарського відання може бути визнаним недійсним.

Наразі позови подані до п’яти компаній, але питання статусу газорозподільних мереж підіймається вже не перший рік і стосується всіх облгазів в Україні.

Закон зворотної сили

Та все ж згідно з чинним законодавством передача газорозподільних мереж в оренду, так як і їхня приватизація чи інше відчуження, були заборонені законодавством в 2012 році. Навіть більше, у лютому цього року, парламент ухвалив новий закон «Про приватизацію державного і комунального майна», в якому в статті 4 перелічують об’єкти, що не підлягають приватизації. Серед них окремим рядком і вказані «державні газорозподільні мережі».

Таким чином статус мереж як таких, що не належать відчуженню, за ці роки законодавець не змінив.

За словами юриста Олександра Москалюка, «оренда розподільних газопроводів досі напряму заборонена положеннями законів «Про приватизацію державного майна» та «Про оренду державного та комунального майна». Водночас на розподільчі газопроводи поширюється дія закону «Про трубопровідний транспорт». Тому договори господарського відання газороздільних мереж, які підписані 2012 року були єдиною легітимною формою, згідно з якою державні мережі могли бути передані на обслуговування газорозподільним компаніям на всій території України».

Газорозподільні мережі найінтенсивніше прокладалися в період масової газифікації в 60-70 роках минулого століття. Їхнє будівництво фінансувалося як із бюджету, так і за комунальні гроші та кошти підприємств і кооперативів. Побудовані мережі передавалися на баланс облгазам, які забезпечували їхню працездатність і доставляли ними газ споживачам. Отже, мережі завжди, ще з часів «совка», були на балансі облгазів та обслуговувались ними, але оформленням статусу мереж влада перейнялася лише в 2011 році, коли Україна приєдналася до Європейського енергоспівтовариства та взяла на себе зобов’язання виконувати енергетичні директиви. Оскільки оренда заборонялась, були укладені договори господарського відання, які дозволяли облгазам обслуговувати мережі та інвестувати в їхню реновацію та розвиток. Незважаючи на законодавчі обмеження щодо оренди державних мереж, Генеральна прокуратура виступає з позицією щодо їхнього платного використання та вимагає стягнути з компаній розмір орендної плати за період 2013 – 2017 років.

За словами Олександра Москалюка, питання платного використання газорозподільних мереж виникло у зв’язку з ухваленням закону «Про ринок природного газу» в 2015 році. Лише тоді з’явилася законодавча норма, яка забороняла передавати державну власність у користування безкоштовно. В законі не конкретизувалося, через який механізм має відбуватися стягнення плати за користування мережами. Саме поняття «оренда мереж» до сьогодні є порушенням цілого ряду чинних законів.

Тому вказані в позовах ГПУ наміри щодо стягнення орендної плати не мають правових підстав, переконаний юрист.  Також безпідставним є стягнення орендної плати за період до ухвалення закону «Про ринок природного газу». Тому що закон не може мати зворотної сили.   

Щодо платності мереж, то для цього вже сформовано всю договірну базу. Ще в липні 2017 року газорозподільні компанії заключили з Міненерго договори експлуатації на ту частину мереж, які перебували у державній власності.

«Питання плати за користування мережами напряму прив’язане до перегляду тарифу на розподіл газу. Якщо тарифна виручка операторів газових мереж буде збільшена на розмір плати, то ці кошти будуть сплачені кінцевими споживачами, про що неодноразово говорили представники газорозподільних компаній. Під час оплати за експлуатацію в розмірі 1,5 млрд грн, чинний тариф має бути збільшено на 11%, а саме з 56 копійок за доставку одного кубометра газу до 63 коп.», - відзначив експерт енергоринку Валентин Землянський.

Захопити ринок чужими руками

Ще влітку минулого року до ЗМІ потрапила презентація НАК «Нафтогаз України». Відповідно до неї компанія мала розвиватися за принципом вертикальної інтеграції. У стратегії також зазначалося, що НАК «Нафтогаз України» контролюватиме газорозподільні мережі і буде продавцем газу для побутових споживачів.

У цій презентації, підготовленій до візиту, що так і не відбувся, тодішнього міністра енергетики США Рекса Тіллерсона, були чітко зазначені амбіції менеджерів «Нафтогазу»: контролювати всі без винятку сегменти ринку газу в Україні.

Нині ринок побутових споживачів залишається єдиним, де роль «Нафтогазу України» ефективно обмежується нормативно-правовим регулюванням уряду. Решта сегментів – транспортування та зберігання газу, імпорт та його видобуток – перебувають під контролем держмонополії.

Наприклад, внутрішній ринок газу. НАК «Нафтогаз України» через свою «дочку» «Укргазвидобування» контролює 15,3 млрд куб. м газу із 20 млрд, видобутих в Україні. Якщо б «Нафтогаз» міг продавати газ, видобутий «Укргазвидобуванням», на свій розсуд, то увесь приватний трейдерський бізнес в Україні був би знищений протягом одного сезону.

Аналогічно, НАК «Нафтогаз України» імпортує більш, ніж 70% газу до України. Із 14 млрд куб. м, закуплених у 2017 році, 8,2 млрд були імпортовані НАК «Нафтогаз України». Таким чином державна компанія реально володіє ресурсом власного видобутку газу в об’ємі 15,3 млрд куб. м та імпорту в обсязі 8,2 млрд куб. м – всього 23,5 млрд куб. м газу при загальному об’ємі ринку в 32 млрд куб. м газу. В таких умовах одна компанія може диктувати ринку свою ціну, умови та інше. 

Наприкінці лютого 2018 року НАК «Нафтогаз України», очікуючи постачань газу із Російської Федерації, двічі скинув ціну для промислових споживачів. У результаті пропозиція «Нафтогазу України» була нижчою, а ніж вартість імпортного газу на кордоні.  В заручниках опинилися як видобувні компанії, так і імпортери. Вони були змушенні або продавати газ собі у збиток, або заморожувати кошти і платити за зберігання газу «дочці» НАК «Нафтогаз України»  –  «Укртрансгазу».

Ситуація з демпінгом стала однією із причин одноденної газової кризи, коли розрахунки Нафтогазу не виправдалися, і «Газпром» відмовився постачати передплачений газ. Після цього ціна в прайсах держмонополії пішла вверх.

Реформи чи казки

 «У випадку отримання контролю над усіма елементами критичної інфраструктури газового ринку НАК «Нафтогаз України» отримає важелі впливу як на всіх споживачів, так і на уряд. Уже зараз в держмонополії виношують плани щодо підвищення вартості газу з жовтня 2018 року до 12 грн за куб. м. За прогнозами самої монополії, приблизно третина населення просто не зможе собі його дозволити і не використовуватиме його в побуті. Розповіді ж про відкритий ринок газу і низькі ціни залишаться «казками»», - відзначає експерт з енергетичних питань Юрій Корольчук.

Позови з вимогами платити за мережі заднім числом можуть спровокувати ланцюгову реакцію судових розглядів між органами влади. Наприклад, мережі Києва – це комунальна власність. Чому Київ не має права отримувати плату за використання своєї власності? Чому платити потрібно тільки за державну власність? Такі питання будуть звучати в залах місцевих рад на всіх рівнях. Адже комунальних газорозподільних мереж в Україні близько чверті.

У результаті місцева влада може робити дуже різкі кроки. Якими вони можуть бути, ми вже бачили в питаннях перенаправлення частини ренти від видобутку газу в місцеві бюджети.

На думку Корольчука, найіронічніше, що під лозунгами рішучих ринкових реформ відтворюється звичайна радянська модель господарювання: ресурси і мережі контролюються одним суб’єктом і всі питання вирішуються одним телефонним дзвінком. Все це не має нічого спільного з процесом анбандлінгу і реалізацією третього енергопакету, про який люблять згадувати зухвалі реформатори.